Рвутся снаряды, разрывая окоп,

Немец из бункера рвется в подкоп,

Падает солдат с пулей в виске,

Но самая страшная рана в душе.

Пришел офицерам приказ не сдаваться,

И приказали они солдатам держаться,

Стали храбрее они сражаться,

Но и погибших солдат ужасаться.

И вот наконец-то бой погас…

Солдат быстро снял противогаз,

И видит он вокруг себя –

Погибли все его друзья.

И орден дадут,

А радости нет,

Друзей не вернешь

Погибших на век…

Лазарев Павел (7-Б класс)

Хвилина мовчання, хвилина мовчання –

Пекуча й терпка, як сльоза.

Як подвиг полеглих,

Хвилина мовчання –

В ній наша пам'ять свята.

Людська пам'ять…Час їй не підвладний… І скільки б років і десятиліть не минуло, люди Землі знову й знов повертатимуться до нашої Перемоги, Священної Перемоги, що ознаменувала перемогу життя над смертю, розуму над безумством, гуманності над варварством…

Яким же довгим і важким був шлях до неї! 1419 днів війни… І кожен із них – це кров і смерть, біль та страждання, муки синів та дочок, радість великих і малих перемог, кожна з яких – це диво безстрашності та доблесті. Жива пам'ять про великий подвиг народу – листи воєнного часу.

Листи з фронту! Кому з людей похилого віку не відомі саморобні паперові трикутнички! Але скільки тривожних ночей та днів провели у їх очікуванні.

У саме серце вразив мене такий лист. “Завтра я помру, мамо. Ти прожила 54, а я лише 21 рік. Мені так хочеться жити! Адже я встигла так мало. Хочеться жити, щоб громити німецьких фашистів. Вони знущалися наді мною, але я нічого не сказала. Я знаю, - за мою смерть помстяться мої друзі-партизани. Не плач, мамо. Я помираю, але все віддала перемозі. За свій народ вмерти не страшно. Матусю, ти отримаєш листа, а мене вже не буде на цьому світі. Але ти не плач, не побивайся… Прощавайте!!!”. Читаєш, і на очі навертаються сльози…

Загинув… Пав смертю хоробрих… Не повернувся з бою солдат! Гинуть солдати за вітчизну, а додому надходять маленькі вісники смерті – листи з фронту…

Чому ми знову і знову згадуємо про воєнне лихоліття? Тому, що турбуємося про майбутнє, і маємо пам’ятати про минуле, щоб фашизм не повторився знову. Це наш обов’язок перед тими, хто не дійшов до Перемоги, згорів заживо, був розстріляний, замучений.

Кожен з нас має свій обов’язок. І навіть якщо ми так рідко про це згадуємо, навіть коли вживаємо це слово без певної потреби, - справедливість залишається незмінною. Борг перед країною, перед близькими, перед власною совістю. Покладімо на ваги наш моральний обов’язок і нашу безтурботність. Що переважить?

Твір учениці 6-А класу Горбенко Олени
Кiлькiсть переглядiв: 5